Філософія Нового часу

Філософія Нового часу охоплює період із ХVII ст. до першої третини ХІХ ст. Вона являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме у цей час. У зв’язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому – більш систематизованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрямки філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, історія філософії.

Формується новий світогляд, якому притаманно наступне: світ розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності. Індивід має спиратися на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза «За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити» людина, дякуючи своєму розуму повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним; індивід спирається на мислення здорового глузду, яке включає опору на факти («краще одного разу побачити, ніж сто разів почути») та ясну, чітку, зрозумілу логіку; світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник; людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його дякуючи знанню («Знання – сила» Ф. Бекон).

У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, діяльність людей починає розумітися не як кругообіг подій, а як розвиток від примітивних до досконалих форм існування суспільства. Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох – божественної, героїчної, людської (Д. Віко) – до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе).

Френсіс Бекон, що розглядав пізнання природи та використання отриманого знання як основу соціального благополуччя й спробував уявити «онаучене « суспільство у роботі «Нова Атлантида», наполягає на тому, що відроджувати варто не ті чи інші вчення стародавніх, а дух сміливого пошуку, притаманний їх творцям. Необхідно відродити самий природній розум, світло якого – проникливість – затемнений у теперішній час заблудженнями-ідолами. Перші два ідоли пов’язані з самою людиною, два останні – із соціальною діяльністю людини:

1. «ідоли печери» – це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

2. «ідоли роду» – це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;

3. «ідоли ринку» – це омани, пов’язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації;



4. «ідоли театру» – це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман – найзгубніший для людей тому, що він блокує їхню ініціативу, змушує некритично ставитись до існуючих теорій, освячених традиціями.

Розум, очищений від заблуджень, спираючись на спеціально проведені експерименти, використовуючи правила індуктивного (від часткового до загального) виводу, здатний надати повну та корисну картину світу. В широкому смислі слова філософія, згідно Бекону, це система усіх досвідно – раціональних пізнань, які доступні розуму як особливої здібності людини (іншій здібності – пам’яті – відповідає історія, уяві – поезія). У вузькому смислі слова філософія – вчення про всі види знань і їх співвідношення, вчення про метод (органон) пізнання. Бекон чітко розрізняє релігію від філософії. Перша базується на зверхприродному одкровенні, друга – на даних органів почуттів. В філософії навіть основні джерела піддаються обговоренню та перевірці, тоді як у релігії основні джерела установлюються авторитетом. Разом із тим Бекон стверджує, що можлива природна теологія, яка відповідає природній релігії, оскільки установлюваний пізнанням зв’язок природних явищ вказує на існування божества.

Ідея автономної філософії вперше була реалізована французьким мислителем Рене Декартом, який при цьому спирався на концепції нового природознавства, являючись одним із його засновників.

Згідно Декарту, вчення про природу – фізика – входить органічною частиною в систему філософських знань, будучи їх стовбуром. Гілками цього дерева знання служать механіка, медицина й етика, а також філософські науки. Корінням дерева знання є метафізика. Усе знання – від метафізики до етики – будується єдиним методом раціонального, подібного геометричному, міркування. До досвіду необхідно удаватися, щоб з’ясувати, що з можливо справжнього предмета розуму реалізувалося в нашому світі, який є лише одним із можливих світів.

Метафізика (а з нею і все наше знання) повинна, згідно Декарту, спиратися на положення, істинність якого не має сумніву. Щоб знайти таке положення, він стає на позиції радикального скептицизму, відвертаючи все, у чому можна хоч якось засумніватися. Сумнів викликають існування Бога, зовнішнього світу і власного тіла. Безсумнівно лише положення: «Я мислю, отже існую». Це положення є поєднанням двох відповідних одна одній ідей: «я мислю» і «я існую». Істина і є відповідністю ідей одна одній, яка встановлюється або безпосередньо вбачається – інтуїтивно, або логічним аналізом – демонстративно. Інтуїція та дедукція із інтуїтивно збагненого – це два шляхи, які ведуть до пізнання усіх можливих світів. Досвід грає допоміжну роль.



Такими є гносеолого-методологічні наслідки, отримані Декартом із аналізу вихідного положення його філософії. З нього випливає, що «я» є дещо мисляче – душа – певна непротяжна сутність, або субстанція. Моя власна душа є першим предметом мого пізнання. В душі я знаходжу ряд ідей, одні з яких придбані мною при житті, інші – притаманні їй із народження. Серед останніх знаходиться ідея Бога – істоти, що володіє усіма досконалостями та міццю. Аналіз ідеї Бога показує, згідно Декарту, що предмет цієї ідеї, тобто сам Бог, існує. Існує Бог, який утворив дві субстанції (субстанція – самодостатня система, яка сама себе обґрунтовує й не потребує інших основ) протяжну й мислячу, і існую я – той, у кому ці дві субстанції поєднані і який може пізнавати і Бога, і створений ним світ. Першоосновою матеріальної субстанції є протяжність. Протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт. Матеріальна субстанція єдина і нескінченно подільна. Духовна субстанція непротяжна і неподільно, головним атрибутом духовної субстанції є мислення. Для Декарта проблема субстанції полягає в наступному: чому вони, не маючи загальних термінів, тим не менш, повинні абсолютно співпадати (алгебраїчні формули маюсь відповідати геометричним побудовам, думки – тілесним діям і тощо), більше того, їх неспівпадання є хибою. Висновок Декарта: взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога.

У цьому пункті мислительну естафету приймає геніальний голландський філософ Бенедикт Спіноза. Його вирішення проблеми субстанції не втратило свого значення навіть для нашого освіченого ХХІ ст. Він вважає, що декартівська проблема субстанції не має рішення, оскільки вона невірно поставлена. Не існує окремо двох декартівських половинок – матерії й духу, душі й тіла, які спочатку роз’єднані, а потім якимось чином поєднуються і співпадають. Субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності. Мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Всі речі та явища – лише модуси, різні міри поєднання – мислення і протяжності. Людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Від універсальності діяльності людини залежить ступень розвиненості її інтелекту.

Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість – воля – перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.

Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей. А для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання – інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє все бачити під кутом зору вічності, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

Німецький філософ Г. Лейбніц захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Лейбніц вважає, що у світі панує принцип «усезагальних відмінностей» – немає жодної речі, яка була б тотожна іншій, тобто у світі існує безліч субстанціальних одиниць – монад. Монади є метафізичними субстанціями, в кожній із яких у формі можливих уявлень утримується весь світ і які відрізняються одна від одної ступенем ясності уявлень. У монад, які знаходяться на найнижчому ступені – монад безжиттєвої природи – всі уявлення неясні, у монад середнього ступеню – душі тварин і людей – одні уявлення неясні, інші – ясні; у вищих монад – ангепи, Бог – усі уявлення ясні. Бог – вища з монад, монада монад, приводить усі монади у відповідність одна одній, при якій без будь-якої реальної взаємодії зміни в одній монаді пов’язані із змінами у всіх інших. Ця наперед установлена гармонія робить наш світ найкращім із можливих світів.

Такими були в ХVII ст. основні спроби реалізувати ідею автономної філософії, вільної від світоглядних умов, побудувати цільний світогляд на розумних і досвідних підставах, які виявлені дослідженнями пізнавальних здатностей людини. Філософія Нового часу досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Основні риси епохи Відродження – антропоцентризм, гуманізм.

2. Натурфілософія епохи Відродження.

3. Онтологічна та гносеологічна проблематика філософії Нового часу.

4. Соціально-філософські концепції філософії Відродження та Нового часу.


3689285304312565.html
3689327596142498.html
    PR.RU™